Літературно-музична композиція «Пам’яті Т.Г. Шевченка»

Літературно-музична композиція

                          «Пам’яті      

Т.Г. Шевченка»

Мета заходу:  показати своєрідність творчості Т. Г. Шевченка, особливості його світобачення, сприяти розумінню ідейно-художнього змісту творів; розвивати вміння узагальнювати матеріал, робити висновки, сприяти розширенню світогляду учнів, зацікавити творчістю письменника; виховувати любов до літератури, уважне ставлення до художнього слова, увагу до внутрішнього світу людини.

Методичний коментар

         Завдання вчителя літератури - виховати особистість, здатну сприймати, розуміти красу й будувати своє життя за її законами. Випускник школи має бути людиною з творчими життєвими орієнтирами, наділеною розвиненим естетичним смаком і широкими культурно-пізнавальними інтересами.

        У Національній доктрині розвитку освіти XXI ст. ставиться завдання постійного оновлення змісту освіти та навчально-виховного процесу: «Мета літературної освіти — ввести учнів у світ прекрасного, прилучити до національного й світового мистецтва слова, виховувати потребу в читанні, інтерес до художнього слова, високі естетичні смаки, здатність творчо сприймати прочитане, сприяти вихованню духовно багатого, щирого, відданого громадянина». Тобто стрижнем нової філософії повинна стати розвивальна життєтворча домінанта, виховання відповідальної особистості, яка здатна до саморозвитку, самоаналізу, здатна самостійно будувати свою долю, стосунки із світом, реалізувати життєве призначення через власний вибір. А на практиці ми бачимо, що у випускників наших шкіл часто слабо розвинені комунікативні навички, залишає бажати кращого стан інтелектуальної, соціально-вольової, діяльнісної сфер. Наші школярі скуті у спілкуванні, не проявляють ініціативи у висловленні власної думки, схильні до того, щоб відсидітися, бути непоміченими. Не навчені особистісно проявляти себе у школі, вони і за її порогом нерідко залишаються такими ж пасивними, піддатливими до маніпулювання, не готовими відстояти себе, свої погляди, не здатними до жорсткої, але чесної конкуренції на ринку праці, слабоадаптованими до нових життєвих реалій.

Рішенням цих проблем у створенні та реалізації особистісного підходу до учня як одного з принципів організації навчально-виховної роботи, я  керувалась,  готуючись до проведення заходу. Працюючи кілька років над методичною проблемою «Формування свідомого читача засобами літератури», запропонувала всім учням 8-11 класів самостійно підібрати поезії Т. Г. Шевченка, що найбільше подобаються. Звичайно, відгукнулись не всі, але ті, хто взяв участь у заході, працювали активно і творчо, заохочуючи своїм прикладом інших. З кожним учнем вичитували поезію, вчилися правильно та красиво декламувати, потім підключали музику, адже читати на її фоні спочатку було складно, треба було відчути музичний супровід, правильно розставити акценти. Систематизувавши матеріал, підібравши прозові коментарі, вибудували структуру композиції.

Провести захід вирішили в затишній атмосфері кабінету літератури. Розставили парти по колу,  центр кімнати прикрасили портретом Кобзаря, вишитими рушниками, квітами, свічками. Відповідно оформили дошку. Коли запалили свічки, залунали звуки чаруючої музики …

П. Чайковський. «Осіння пісня».

Людина залишається справжньою Людиною, в усіх ес­тетичних і духовних вимірах, доти, допоки в її серці, знай­шовши довічний притулок, живе пам'ять про той шматочок землі, де вона, Людина, народилася, де виростала й форму­валася у своїх найкращих якостях. І навіть коли з тим шма­точком пов'язані найтрагічніші і найболючіші сторінки її життя, навіть тоді отой благословенний клаптик рідної Віт­чизни залишається для неї святим і недоторканним.

     Україна... В одному вже тільки слові і для нашо­го вуха, і навіть для вуха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... Україна — тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки... Україна — це мар­ні, обшарпані, голодні люди. Ідуть на панщину, чорні і німі. Ідуть, дітей ведуть. Україна — це царське та панське безмежне свавілля. Праця до сьомого поту... Світяться злидні. Україна — розкішний вінок з рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі.

КНЯЖНА

Поема

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила...

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Як у полі на могилі

Вовкулак ночує,

А сич в лісі та на стрісі

Недолю віщує.

Як сон-трава при долині

Вночі розцвітає...

А про людей...Та нехай їм.

Я їх, добрих, знаю.

Добре знаю.Зоре моя!

Мій друже єдиний! .

І хто знає, що діється

В нас на Україні?

А я знаю.І розкажу

Тобі; й спать не ляжу.

А ти завтра тихесенько

Богові розкажеш.

В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам'ятає і шанує людство. До них належить і ім'я велико­го українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Увесь свій мо­гутній талант він присвятив служінню народові. «Історія мого жит­тя, — писав поет, — становить частину історії моєї Батьківщини». Шевченко вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшановуємо пам'ять Шевченка.

Пісня «Ой три шляхи широкії». Муз. Я. Степового, сл. Т. Шевченка.

С. Рахманінов. Другий концерт для фортепіано з оркестром.

Мужицький син, кріпак, школяр Моринського дяка-п'яниці, самоук, професор графіки Петербурзької академії мистецтв, геніальний поет, революціонер-демократ, мислитель-бунтар, великий громадянин, патріот-інтернаціоналіст, інтелігент з душею вселюдського милосердя... І все це він — Тарас Григорович Шевченко.

Ні, не мужикуватий селюк і не наївний неотесаний прос­так, як дехто з потомственних панських родин намагався «подавати» Шевченка. Це був «діамант у кожусі», велет духу й душі народної, що вивів себе самого на вершини всесвітньої культури щоденною каторжною працею, назав­жди зрікшись світських благ, що манили поета в свої оби­вательські тенета, але він міг би з повним правом сказати: «Світ ловив мене і не спіймав».

Доля

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п'яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде», — ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже, вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава — заповідь моя.

         І. Франко «Посвята». Він був сином мужика — і став володарем у царстві Духа.

Він був кріпаком — і став володарем у царстві людської культури.

Він був самоуком — і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муш­три, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті, скільки лиш мо­гла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а віри в Бога у зне­віру й песимізм.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і радість, яку в мільйонів люд­ських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

***

-І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви, не жаль

Моєї долі молодої;

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того як побачу

Малого хлопчика в селі.

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається, що се я,

Що це ж та молодість моя.

Мені здається, що ніколи

Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремне, марне пролетять

його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми, і колись,

Щоб він не плакав, не журивсь,

Щоб він де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі.

***

Огні горять, музика грає,

Музика плаче, завиває;

Алмазом добрим, дорогим

Сіяють очі молодії;

Витає радость і надія

В очах веселих; любо їм,

Очам негрішним, молодим.

І всі регочуться, сміються,

І всі танцюють. Тілько я,

Неначе заклятий, дивлюся

І нишком плачу, плачу я.

Чого ж я плачу?

Мабуть, шкода,

Що без пригоди, мов негода,

Минула молодость моя.

         За широкими морями, за лісами дрімучими, ще й за горами кам'яними в не нашій, далекій стороні був колись ве­селий край, розкішний і багатий, заворожений злими людьми, заневолений двома неволями. Одна неволя панська, а друга — царська. І жили там рабами в тяжкій чужій роботі заворожені в неволю люди. Світ їм було зав'язано, говорити — заказано, ходили німі...

ДУМКА

Нащо мені чорні брови,

Нащо карі очі,

Нащо літа молодії,

Веселі дівочі?

Літа мої молодії

Марно пропадають,

Очі плачуть, чорні брови

Од вітру линяють.

Серце в'яне, нудить світом,

Як пташка без волі.

Нащо ж мені краса моя,

Коли нема долі?

Тяжко мені сиротою

На сім світі жити:

Свої люде — як чужії,

Ні з ким говорити;

Нема кому розпитати,

Чого плачуть очі;

Нема кому   розказати,

Чого серце хоче,

Чого серце, як голубка,

День і ніч воркує;

Ніхто його не питає,

Не знає, не чує.

Чужі люде не спитають —

Та й нащо питати?

Нехай плаче сиротина,

Нехай літа тратить!

Плач же, серце, плачте, очі,

Поки не заснули,

Голосніше, жалібніше,

Щоб вітри почули,

Щоб понесли буйнесенькі

За синєє море

Чорнявому зрадливому

На лютеє горе!

ДУМКА

Тече вода в синє море,

Та не витікає;

Шука козак свою долю,

А долі немає.

Пішов козак світ за очі;

Грає синє море,

Грає серце козацькеє,

А думка говорить:

«Куди ти йдеш, не спитавшись?

На кого покинув

Батька, неньку старенькую,

Молоду дівчину?

На чужині не ті люде,—

Тяжко з ними жити!

Ні з ким    буде поплакати,

Ні поговорити»

Сидить козак на тім боці,—

Грає синє море.

Думав, доля зустрінеться,—

Спіткалося горе.

А журавлі летять собі

Додому ключами.

Плаче козак — шляхи биті

Заросли тернами.

КАТЕРИНА

Полетіла Катерина

І не одяглася.

«Мабуть, добре Московщина

В тямку їй далася!

Бо уночі тілько-й знає,

Що москаля кличе».

Через пеньки, заметами,

Летить, ледве дише,

Боса стала серед шляху,

Втерлась рукавами.

А москалі їй назустріч,

Як один, верхами.

«Лихо моє! доле моя!»

До їх... коли гляне —

Попереду старший їде.

«Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?»

Та до його... за стремена...

А він подивився,

Та шпорами коня в боки.

«Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене:

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?»

А він коня поганяє,

Нібито й не бачить.

«Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися,

їй же богу, я Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж вьі стали?»

«Кого? мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,

Свою Катрю, що для тебе

Сина.породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом... Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала...

Покриткою... який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай' сина.

Не покинеш?.. Серце моє,

Не втікай од мене...

Я винесу тобі сина».

Кинула стремена,

Та в хатину. Вертається,

Несе йому сина.

Несповита, заплакана

Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!

Де ж ти? заховався?

Утік!., нема!.. Сина, сина

Батько одцурався!

І. Шамо. Українська сюїта для фортепіано. «Веснянка».

Геній Шевченка цілковито належить всьому народові, від немовляти до зсивілого старця, що вибрав свій вік зем­ний до останнього дня.

Геній Шевченка, як сонце, сяє у небесах духовності ук­раїнської нації. Це наша святиня, наша гордість і наша слава! Це — витязь Правди, її заступник і син, котрого да­рувала людству земля України.

І, одночасно, у кожного з нас — Шевченко свій, найпотрібніший, найрідніший в якихось незбагненно-потаємних доторках душі, в найболючіших і найвразливішйх точках серця. Тобто, у кожного з нас є окремі — найулюбленіші — поезії «Кобзаря», ті чи інші прозові й малярські твори, фі­лософські зблиски роздумів і зауважень в щоденникових записах, листах.

Багатогранність і багатобарвність Шевченкового впливу на кожну душу зокрема — невимірна і вічна для всіх поко­лінь, на всі епохи й віки.

***

Тече вода з-під явора

Яром на долину.

Пишається над водою

Червона калина.

Пишається калинонька,

Явор молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

Тече вода із-за гаю

Та попід горою.

Хлюпощуться качаточка

Помеж осокою.

А качечка випливає

З качуром за ними,

Ловить ряску, розмовляє

З дітками своїми.

Тече вода край города.

Вода ставом стала.

Прийшло дівча воду брати,

Брало, заспівало.

Вийшли з хати батько й мати

В садок погуляти,

Порадитись, кого б то їм

Своїм зятем звати?

Я. Степовий. «Перелюд пам'яті Т. Шевченка».

***

Якби мені черевики,

То пішла б я на музики,

Горенько моє!

Черевиків немає,

А музика грає, грає,

Жалю завдає!

Ой піду я боса полем,

Пошукаю свою долю,

Доленько моя!

Глянь на мене, чорнобриву,

Моя доле неправдива,

Безталанна я!

Дівчаточка на музиках

У червоних черевиках,—

Я світом нуджу.

Без розкоші, без любові

Зношу мої чорні брови,

У наймах зношу!

***

Якби мені, мамо, намисто,

То пішла б я завтра на місто,

А на місті, мамо, на місті

Грає, мамо, музика троїста.

А дівчата з парубками

Лицяються. Мамо! Мамо!

Безталанна я!

Ой піду я богу помолюся,

Та піду я у найми наймуся,

Та куплю я, мамо, черевики.

Та найму я троїсті музики.

Нехай люде не здивують,

Як я, мамо, потанцюю.

Доленько моя!

Не дай мені вік дівувати,

Коси мої плести-заплітати,.

Бровенята дома зносити,

В самотині віку дожити.

А поки я заробляю,

Чорні брови полиняють.

Безталанна я!

Звучить пісня « Реве та стогне Дніпр широкий».

«Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива, Додолу верби гне високі, Горами хвилю підійма...»

Невже колись не було цих слів? Невже колись ми, укра­їнці, жили без них?.. Не віриш у таке припущення. Зда­ється, вони звучали вічно. З цими словами народжувалися і вмирали сотні, тисячі, мільйони людей.

Та це й не слова, не вогонь поезії —це щось незбагнен­но вище, існуюче поза межами людської логіки, якийсь заземлено-космічний гімн, дивовижна органна музика, що розгойдує душу, дає їй відчути безмежжя простору, пізнати й вихлюпнути саму себе в розлогому ритмі, який існував у Всесвіті од самісінького його зачаття і який відчув і висло­вив у вселюдському тембрі геніальний поет, котрий є на­шим кревним земляком, з таким побутово-узвичаєним і од­ночасно таким піднебесно-уславленим ім'ям — Тарас Гри­горович Шевченко.

М. Калачевський. «Українська симфонія».

***

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині —

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій — не своїй землі.

І не пом'яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні...

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

її, окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені.

Уже для багатьох поколінь українців — і не тільки україн­ців — Тарас Григорович Шевченко означає так багато, що сама со­бою створюється ілюзія, ніби ми все про нього знаємо, все в ньому розуміємо, і він завжди з нами, у нас. Та це лише ілюзія. Шевченко як явище велике й вічне — невичерпний і нескінченний. Волею історії він ототожнений з Україною і разом з її буттям продовжу­ється нею, вбираючи в себе нові дні і новий досвід народу, від­зиваючись на нові болі й думи, стаючи до нових скрижалів долі. Він росте й розвивається в часі, в історії, і нам ще йти і йти до його осягнення. Ми на вічнім шляху до Шевченка...

***

І знов мені не привезла

Нічого пошта з України..

За грішнії, мабуть, діла

Караюсь я в оцій пустині

Сердитим богом. Не мені

Про теє знать, за що караюсь.

Та й знать не хочеться мені.

А серце плаче, як згадаю

Хоч невеселії случаї

І невеселії ті дні,

Що пронеслися надо мною

В моїй Україні колись...

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись

Без сльоз, роси тії святої.

І довелося знов мені

Людей на старості... Ні, ні,

Вони з холери повмирали;

А то б хоч клаптик переслали

Того паперу    .......

Ой із журби та із жалю,

Щоб не бачить, як читають

Листи тії, погуляю,

Погуляю понад морем

Та розважу своє горе.

Та Україну згадаю,

Та пісеньку заспіваю.

Люде скажуть, люде зрадять,

А вона мене порадить,

І порадить, і розважить,

І правдоньку мені скаже.

М. Лисенко. «Елегія».

Кобзаря розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе — свій час і Україну в ньому. Але щоб краще зрозуміти його як на­шого сучасника, треба повністю осягнути його як сучасника лю­дей, проблем, суспільства XIX століття. Він сам приходить у наш день. Але й ми повинні йти у його час. Лише за такої умови між нами й ним буде глибше взаєморозуміння.

                                           Сонце заходить, гори чорніють,

Пташечка тихне, поле німіє,

Радіють люде, що одпочинуть,

А я дивлюся... і  серцем лину

В темний садочок на Україну.

Лину я, лину, думу гадаю,

І ніби серце одпочиває.

Чорніє поле, і гай, і гори,

На синє небо виходить зоря.

Ой зоре! зоре! — і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Украйні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувають?

Коли забули, бодай заснули,

Про мою доленьку щоб і не чули.

Минуло 196 років від дня народження Тараса Григоровича Шевченка — славного сина українського народу, але й сьогодні його слово живе між нами. Шевченко — це наша душа, наша мудрість, це наша сила. Які б нещастя і муки не випада­ли на долю нашого народу, він вистоїть, якщо з ним буде Шевченко, його «Заповіт». Він завжди підтримував і підтримува­тиме нас, додаватиме наснаги.

Тож нехай «Заповіт» Великого Кобзаря стане заповітом для нас — зберегти мову народу, його звичаї, його пісні й проне­сти все це через віки.

Нехай вогонь його душі  запалить у ва­ших серцях іскру Віри, Надії, Любові до рідної землі, свого народу.

Звучить пісня «Заповіт».

М. Луценко. «Молитва за Україну».

Сьогодні до нього, нашого Пророка, звертаємо свої погляди. З його ідеалами, помислами звіряємо свої кроки в утвердженні Української держави. Віримо, що здійсняться про­рочі Тарасові слова:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.

Минають весни, пройде літо,

 За осінню прийде зима.

 Тарасу не дано старіти

Для нього старості нема.

Максим Рильський

ШЕВЧЕНКО

Всі його ми батьком звемо

Так від роду і до роду:

Кожний вірш свій і поему

Він присвячував народу.

Він любив усе прекрасне,

Все ненавидів потворне,—

І його ім'я — незгасне,

Світлий  образ — неповторний.

Чисту матір і дитину

Він прославив серцем чистим,

Всю осяяв Україну

Поглядом він променистим.

Ясен досвіт ще не сходив,—

А йому перед очима

Дружба радісна народів,

Як зоря, палала зрима.

Ось чому в сім'ї великій,

У цвіту садів прекрасних

Буде жити він вовіки,

Як безсмертний наш сучасник.

Д. Павличко «Молитва»

Отче наш, Тарасе всемогущий,

Що створив нас генієм своїм,

На моїй землі, як правда, сущий,

Б'ющий є неправду, наче грім.

Ти, як небо, став широкоплечо

Над літами, що упали в грузь.

Віку двадцять першого предтечо,

Як до Бога, до тебе молюсь.

Да святиться слова блискавиця,

Що несе у вічну далечінь

Нашу думу й пісню, да святиться

Між народами твоє ім'я. Амінь.